Історія філософів знає небагато людей, які мали мужність поставити запитання самому розуму. Девід Г’юм був одним із них. Він оминав славу пророка, не шукав шанувальників чи учнів – лише істину. Настільки оголену, що навіть сам сумнів набував форми. Його мислення зародилося з відчуття крихкості суспільного знання: ми бачимо лише частину реальності. Все інше – продукт звички, віри, емоцій. Далі на iedinburgh.
Наш матеріал покликаний розглянути неймовірний шлях мудрого мислителя. Ця біографія стане ключем до розуміння цілої інтелектуальної революції. Ми дослідимо кроки представників шотландського Просвітництва – доба боротьби науки за право пояснити поняття особистості – у вихованні покоління, здатного мислити незалежно.
Початки генія
Життєпис Девіда Г’юма розпочався у трохи суворому кліматі Единбурга, доленосного дня – 7 травня (26 квітня) 1711 року. Він належав до шанованої, хоч і не надто багатої, шотландської знаті (джентрі). Оригінал родинного прізвища звучить як Гоум (Home), проте молодий Девід змінив його на французький манір – Г’юм (Hume). Ймовірно, зміна відбулася задля незручної вимови англійцями.
Батьківський маєток, Найнвеллз (Ninewells) у прикордонній області Бервікширу, зіграв роль того сімейного гніздечка, котрий зумів запропонувати гармонію міського інтелектуального середовища та заміського спокою, необхідного для роздумів. Однак дитинство майбутнього філософа затьмарилося ранньою втратою: його батько, адвокат, помер. Виховання юної трійці (Девіда, брата й сестри) лягли на плечі матері, Кетрін Фалконер Гоум. Мати швидко помітила у своєму синові те, що пізніше назвала «uncommonly wake-minded» – надзвичайно свідомий розум.
У віці дванадцяти років, коли однолітки тільки починали глибше вивчати латину, Г’юм вступив до Единбурзького університету. Там він повноцінно занурюється вивченням літератури, історії, давньої й нової філософії, а також основами математичних, природничих наук.
“Treatise of Human Nature”
Бажаючи втекти від звичної рутини, Г’юм вирушає до Франції. Приблизно 1734-го оселяється у відносному спокою Ла Флеш. Це місце набуло деякого символічного сенсу, адже саме тут колись здобував освіту Рене Декарт, чиї раціоналістичні догмати Девід прагнув рішуче спростувати. Французьке оточення надихнуло юного англійця вивчати праці континентальних мислителів, таких як Ніколя Мальбранш, П’єр Бейль та Жан-Батист Дюбо.
Протягом чотирьох напружених років Г’юм, якому ледь виповнилося двадцять п’ять, закінчив створення монументального твору «Трактат про людську природу». Центральна ідея – бажання застосувати експериментальний метод щодо питань особистісної моралі, наслідуючи приклад Ісаака Ньютона у фізиці.
Ось наріжні камені його скептицизму:
- Розрізнення між враженнями й ідеями. Він стверджував, що весь наш психічний світ зводиться до переживань – безпосередніх чуттєвих даних та задуму, котрий є лише слабкою копією думки.
- Критика причинності. Філософ доводив: ми не маємо правильного враження щодо важливого зв’язку між причиною й наслідком. Суспільство лише спостерігає за послідовністю подій. Наша віра у причинність довіку залишатиметься результат звичаю або звичного очікування нашого мислення.
- Природні переконання. Ми, як люди, змушені вірити у причинність, існування зовнішнього світу, наше істинне “Я”. Проте ця примусовість є психологічною. Наші інтуїтивні вірування завжди будуть життєво необхідними, не витримуючи випробування строгою логікою.
Публікація «Трактату» відбулася частинами: перші дві книги, «Про розуміння» і «Про пристрасті» вийшли у 1739, а третя, «Про мораль» – 1740.
На превеликий жаль, більшість представників академічного кола поставилися до праці із разючою байдужістю. Цей провал став болісним ударом по юнацьких амбіціях, але сьогодні твір заслужено визнаний однією з найважливіших робіт філософської історії.
Випробування вогнем
Першим розчаруванням стала спроба здобути академічний статус. У 1745 році він претендував на кафедру етики й “пневматичної” ідеології Единбурзького університету. Та його скептичний імідж – підозри у підриві християнських догм – викликав потужний спротив з боку консервативної структури духовенства. Кандидатура Девіда була відхилена. Подібна доля чекала на претензії уродженця Единбурга й в інших вищих навчальних закладах.
Не в змозі закріпитися серед стін академічного світу, Г’юм звертається до сторонніх сфер. Він служив секретарем генерала Джеймса Сент-Клера, що передбачало наявність глибоких умінь дипломатичної діяльності. Новоспечені обов’язки подарували можливість подорожувати континентом. Там безпосередньо знайомився із суспільним життям та політикою.
Довгоочікуваний тріумф
Саме під час мандрівок Девід почав працювати над «Історією Англії». На відміну від вище згаданого «Трактату», ця монументальна праця, опублікована частинами, одразу здобула успіх. Все відбулося через вивчення даних минулого як аналітики громадських інститутів. Хоча його симпатії до Торі та критичний погляд на деякі події викликали суперечки, книга зуміла стати вічним бестселером.
Г’юм помер 25 серпня 1776 року в Единбурзі. Його могила, проста й велична, покоїться серед тиші Старого Калтонського кладовища.