Її ім’я не звучить гучно серед філософів і державних діячів XIX сторіччя. Проте саме вона змогла змінити правила гри там, де походження цінували набагато більше. Мері Бертон ніколи не прагнула слави. Мета перед нею стояла важливіша – визнання людської гідності незалежно від статі. Вона жила в епоху, коли жінці належало мовчати на зборах, стояти осторонь політики, тихенько споглядати. Та кришталеве серце постійно жевріло надією: справедливість перестане керуватися гендером. Далі на iedinburgh.
Наш матеріал покликаний розглянути тернистий шлях освітянки, реформаторки, благодійниці. Особистості, чиє визнання безкарно оминули бібліографічні видання. Ми розглянемо її походження, формування переконань, наукову діяльність та вистелену страхом боротьбу за виборчі права.
Зародження непокірного духу
Перший подих Мері Гілл Бертон відбувся 1819 року в Абердині. Дитинство юної дівчинки з самого початку був всіяний колючим терням. Її батько, Вільям Кіннімонт Бертон, офіцер фузилерського корпусу, пішов із життя майже одразу після народження доньки. Рання втрата залишила матір, Елізабет Пейтон, у статусі вдови. Мері зростала разом із братом Джоном, який пізніше стане відомим шотландським юристом. Саме його кар’єрні амбіції визначили подальшу долю родини: у 1832 сім’я переїхала до Единбурга.
Про юні роки активістки збереглося напрочуд мало свідчень. Тодішні працівники історичних архівів не вважали належним документувати життя дівочої частини суспільства. Тому позбавлена формальної освіти, доступної чоловікам, вона розвинула в собі значно цінніші риси: гостре, незалежне мислення та глибоко вкорінене почуття справедливості. Спостерігаючи за обмеженнями, котрі наклала громадська думка патріархального світу, единбурженка усвідомила крихкість жіночої долі.
Економічна незалежність як знаряддя змін
У суспільстві, де шлюб вважався головним призначенням громадянок, Мері Бертон обрала кардинально іншу дорогу – повну самостійність. Вона ніколи не вийшла заміж, свідомо відмовившись від прямої залежності привілеями законного чоловіка. Основою цієї свободи стала її дивовижна фінансова самостійність, здобута завдяки вмілій кмітливості. Освітня діячка володіла кількома об’єктами нерухомості в Единбурзі, дохід від оренди яких дозволяв вільно розпоряджатися власним часом.
Її підхід до власності був нерозривно пов’язаний з соціальними переконаннями. У 1844 році вона придбала Liberton Bank House – домівку майже на п’ятдесят літ, аж до 1898-го. Інші квартири підтримували у належному стані та надавала їх в користування тим, хто потребував гідного житла.
Розгортання боротьби
Маючи матеріальну стабільність як щит, Мері Бертон спрямувала свою силу на найважливіший фронт – освітню рівність. Роль першого тріумфу, що назавжди вписав її ім’я в історію шотландської еліти, пощастило зіграти відкриттю дверей Ватт Інституту (майбутнього університету Heriot-Watt) для дівчаток. Ще у 1869, задовго до будь-яких законодавчих вимог, домоглася рівних умов вступу студенткам.
Проте всі прекрасно розуміли: отримувати знання – лише незначна половина. Без політичного голосу представниці жіноцтва залишаються безправними. Тому протистояння за науку йшло пліч-о-пліч з активним суфражизмом. У 1868 вона подає судовий позов, вимагаючи права на реєстрацію голосування. Оскільки керівні судові посади займали чоловіки, справу не дозволили виграти. Однак відбулася жива публічна декларація жіночої верстви як повноцінних представниць владної гілки. Свою діяльність жителька “Північних Афін” продовжила, підтримуючи Національне товариство за жіночу електоральну свободу.
Пізніше Мері стала успішною учасницею шкільного комітету Единбурга. Там почала наполягати, аби учні, окрім класичних дисциплін, здобували корисні побутові навички. Як членкиня ради St. Cuthbert’s, опікувалася соціальними справами, допомогою бідним та ініціювала петиції щодо впровадження безплатного навчального процесу.
Вершина впливу
Кульмінацією важкого шляху слід сприймати призначення уродженки Абердина першою в історії жінкою-губернаторкою Heriot-Watt College. Увійшовши до ради директорів освітнього закладу, Мері здобула можливість безпосередньо формувати політику установи. Під міцним керівництвом коледж трансформувався справжнім осередком підтримки дівочого навчання: запроваджувалися спеціальні нагороди й ініціативи для стимулювання студенток.
Окрім того, прослідковується її участь в літературних товариствах. Зокрема, вона обіймала посаду Літературної асоціації Ватта (Watt Literary Association). Реформаторка палко вірила в ідею рівноправ’я протягом усього життя, інвестуючи у розвиток вечірніх курсів і заохочуючи навчатись ту верству суспільства, яка давно вийшла зі студентського віку. Ця відданість своїм ідеалам знайшла відображення у заповіті. Пані Бертон залишила 100 фунтів стерлінгів на нагороди “для достойних студентів, незалежно від віку чи статі”, і ще стільки ж – Единбурзькому товариству за допуск жінок до парламенту.
